Врятувати професійну освіту

Децентралізація професійно-технічної освіти – наступний етап оптимізації фінансування освітньої сфери країни. Відповідно до бюджету України на 2016 рік видатки на професійно-технічну освіту (ПТО) децентралізуються і мають здійснюватися з бюджетів міст обласного значення – обласних центрів. Проаналізувавши ефективність освітніх послуг, що надаються українськими закладам ПТО, а саме, їхню відповідність потребам регіональних підприємств, можна зробити висновок, що з реформою, відверто кажучи, затягнули: профтехучилища вже давно не є джерелом поповнення ринку праці потрібними спеціалістами. Також міжнародний досвід успішних реформ у цій сфері говорить нам, що децентралізація – це саме той крок, що відкриває шлях до побудови ефективного діалогу між українськими закладами ПТО, роботодавцями та місцевими органами влади.

Нинішня ситуація у сфері професійно-технічної освіти

Враховуючи нарікання з боку міських бюджетів на катастрофічну нестачу коштів, більшість профтехучилищ у регіонах на початку 2016 року опинилися на межі закриття. В результаті, під тиском масових занепокоєнь, Верховна Рада на початку лютого ухвалила Закон № 3831-2 “Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо фінансування професійно-технічної освіти”. Ним передбачається повернення часткового державного фінансування ПТУ: освітня субвенція в розмірі 997.865 млн грн повинна бути спрямована на здобуття повної загальної середньої освіти учнями професійно-технічних закладів, а решта коштів, у розмірі близько 5 млрд грн, залишається на фінансуванні місцевих бюджетів. 18 березня 2016 року Президент України Петро Порошенко ветував цей закон, тим самим наполягаючи на фінансуванні ПТУ в повному обсязі за рахунок місцевих бюджетів. Зараз ситуація на місцях залишається складною: з місцевих бюджетів фінансують лише ПТУ в обласних центрах, а інші залишаються без засобів для існування. Тому додатково на поточні витрати в період стабілізації 30 березня 2016 року уряд виділив 500 млн грн дотацій місцевим бюджетам, у яких є реальна потреба в додаткових ресурсах. Як зазначила міністр фінансів Наталія Яресько, ця сума спрямовується в першу чергу тим громадам, які не заклали в бюджети фінансування ПТУ: це 9 із 135 місцевих бюджетів, що створюють ризик недофінансування 16 регіональних професійно-технічних навчальних закладів.

Можна зробити висновок, що децентралізація фінансування ПТУ зі “скрипом”, але почалася. Тож, логічним буде розібратися, чи є переформатування діяльності ПТО доцільною реформою.

Ефективність професійно-технічної освіти

Головна місія закладів професійно-технічної освіти – забезпечити ринок праці необхідними кадрами, а це можливо, лише якщо сама мережа закладів ПТО й перелік її професій будуть приведені у відповідність до потреб сучасної економіки. Якщо профтехучилища не виконують свою місію, систему потрібно оптимізувати. Мал. 1 демонструє, що рівень непрацевлаштованості випускників ПТУ більшості областей України досить високий. Це свідчить або про незатребуваність новоявлених робітників на регіональних ринках праці (що дуже сумнівно, адже потреба в працівниках технічних спеціальностей існує завжди), або про невідповідність якості професійної освіти сучасним виробничим потребам, враховуючи застарілу матеріальну базу навчальних закладів, що не оновлювалася ще з радянських часів (мал. 2). Так чи інакше, сьогодні в економіці України склалася ситуація, коли попит на робітничі спеціальності залишається незадоволеним уже протягом тривалого періоду, у той самий час рівень безробіття серед дипломованих робітників – найвищий серед інших професійних сфер (мал. 3–5). Висновок один: українські заклади ПТО не спроможні надавати учням професійні навички, затребувані на ринку праці.

Мал. 1. Частка непрацевлаштованих випускників професійно-технічних навчальних закладів України (у відсотках від загального випуску), 2013 р.

Джерело: Міністерство освіти і науки України.

Мал. 2. Обладнання професійно-технічних навчальних закладів (у відсотках від загальної кількості за терміном експлуатації), 2014 р.

Джерело: Міністерство освіти і науки України.

Мал. 3. ТОП–10 найбільш затребуваних професій, 2014 р.

Джерело: hh.ua

Сьогодні сфера української професійної освіти перебуває на перехідному етапі, метою якого є децентралізація ПТО. Враховуючи неготовність місцевих урядів самостійно фінансувати ПТО, цей етап супроводжується вкрай несприятливими наслідками, зокрема – закриттям деяких профтехучилищ у містах, де ресурсів не вистачає. Проте в деяких регіонах уже існують позитивні зрушення на шляху до подолання освітньої кризи. Так, у Луцьку міськрада вже затвердила пріоритетні програми підготовки фахівців профтехучилищ, які відповідають реальним потребам регіонального ринку праці – професії робітничої сфери для підприємств та сфери побуту. Заради економії коштів місцева влада Луцька має намір скоротити фінансування за рахунок бюджету міста незатребуваних напрямків професійної підготовки.

На Тернопільщині для вирішення проблеми нестачі коштів на утримання профтехучилищ уже залучають приватних підприємців, представників агрохолдингів, створюють робочі групи.

На Рівненщині представники громадської організації “Волинський ресурсний центр” для вирішення проблеми реорганізації фінансування ПТО змогли залучити грант ЄС у розмірі 800 тис. євро на проведення дослідження місцевого ринку праці. В результаті було визначено найбільш актуальні для області професії – “швачки та помічники машиністів електровозів”. Саме на ці напрямки підготовки планується робити акцент у подальшому розподілі видатків на профосвіту.

Мал. 4. Динаміка попиту на робочу силу за категоріями робочих місць та видами економічної діяльності, %

Джерело: Держстат.

Мал. 5. Безробітне населення за професійними групами, %

Джерело: Держстат.

Доцільність якнайшвидшого переформатування технічної освіти є очевидною не тільки з огляду на ринок праці, який уже протягом довгого часу відчуває значну нестачу спеціалістів робочих спеціальностей, а ще й з огляду на контингент учнів ПТУ, які переважно походять із найуразливіших верств населення (мал. 6, 7). Випускати дипломованих спеціалістів без перспективи працевлаштування – означає створити прошарок декласованого агресивного населення, що може привести до найгірших наслідків як з економічної, так і з соціальної точки зору.

Мал. 6. Контингент учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів України за соціальним статусом, 2014 р.

Джерело: Міністерство освіти і науки України.

Мал. 7. Динаміка чисельності учнів із фізичними та/або розумовими вадами

Джерело: Міністерство освіти і науки України.

Фінансування професійної освіти: міжнародний досвід

Децентралізації фінансування навчальних закладів ПТО віддала перевагу більшість розвинутих країн. Таким чином, відповідальність за впровадження тих чи інших напрямків підготовки кадрів перекладено не на центральні органи влади, а на місцеві уряди, які повинні регулярно проводити моніторинг потреб локальних підприємств, знаходити можливості для співпраці з бізнесом у сфері надання освітніх послуг і раціонально розподіляти гроші власних бюджетів. Як результат, дипломи випускників закордонних закладів профтехосвіти відповідають набутим навичкам та знанням, що високо затребувані роботодавцями, а рівень залучення європейської молоді у профтехосвіту набагато вищий за український (мал. 8).

Мал. 8. Частка учнів у закладах профтехосвіти, 2014 р.

Джерело: Eurostat Educational Statistics, UNESCO Database.

Із досвіду європейських країн можна зробити висновок, що державний бюджет – не єдине джерело фінансування професійної освіти. У країнах з успішною реформою ПТО представники відповідних навчальних закладів, місцевої влади, місцевого бізнесу та індустрії ведуть активний діалог. Усі сторони зацікавлені в розвитку професійно-технічної освіти, визначаючи, які професії потрібні і що потрібно розвивати. З метою більш ефективного використання ресурсів застосовується злиття закладів професійної освіти для створення великих навчальних центрів. У Данії здійснили об’єднання центрів із підвищення кваліфікації при Міністерстві праці та традиційних професійних коледжів, підпорядкованих Міністерству освіти, і на їхній базі утворили великі навчальні заклади під егідою Міністерства освіти.

Подібний підхід був застосований і в Естонії. Там відбулася реорганізація мережі закладів професійної освіти і навчання з метою створення великих центрів професійної підготовки. У період з 1994 по 2003 рр. завдяки злиттю кількість державних закладів професійної освіти в Естонії зменшилася з 77 до 52. Закордоном підприємства співпрацюють з училищами за допомогою програм учнівства та податкових пільг, залучаючи до виробництва необхідних спеціалістів.

Польща

Польські органи місцевого самоврядування вирішують більшість освітніх завдань від дошкільної до повної середньої освіти. Дитячі садки, початкова школа та молодша середня школа знаходяться у віданні комун (ґмін), а вищі середні (професійні) школи, навчання в яких не є обов’язковим, але які відвідує переважна більшість молоді у віковій групі 16–20 років, знаходяться в управлінні повітів.

Організаційна та фінансова відповідальність місцевих органів влади за розвиток освіти стимулювала місцеві освітні амбіції, сприяла раціоналізації шкільної мережі, допомогла послабити тягар боргів, які регулярно з’являлися, коли фінансування освітніх завдань знаходилося в компетенції уряду.

Чехія

Децентралізація фінансування ПТО у Чехії розпочалася ще у 2001 році і була спрямована на зміцнення ролі регіональної адміністрації та підтримку шкільної автономії. Всі заклади, що забезпечують початкову професійну освіту (крім вищих навчальних закладів), фінансуються регіональними бюджетами та Міністерством освіти, молоді та спорту через регіональні органи влади, які виділяють ресурси для окремих шкіл [1]. Держава визначає основні принципи ПТО, надає до державного бюджету довідкову інформацію щодо затребуваності кадрів та фінансує установи, що підконтрольні безпосередньо державі або церкві. Кошти виділяються на цільові програми в галузях розвитку, трудових відносин і на забезпечення ресурсами для викладання. Регіональні органи покривають експлуатаційні та капітальні витрати. Деякі приватні чеські навчальні заклади ПТО також отримують фінансування від держави [2].

Фінляндія

Навчання за певним напрямком професійно-технічної освіти дуже поширене серед фінів: йому надають перевагу близько 50% учнів старшої школи. Програмами професійної освіти керує Фінська національна рада з питань освіти (Finnish National Board of Education), але закладам профтехосвіти надається широкий спектр фінансової автономії. Більша частина витрат профучилищ фінансується з бюджетів місцевих органів влади або муніципалітетів, державних або приватних компаній. Установи ПТО несуть відповідальність за відповідність навичок своїх випускників потребам місцевих ринків праці, а також узгоджують планування своїх навчальних програм із національними професійними пріоритетами. Серед найпопулярніших напрямків профосвіти у Фінляндії – технології, транспорт, бізнес та управління, охорона здоров’я та соціальні послуги. Приблизно 72% усіх студентів профучилищ обирають навчання в одній із цих сфер.

Франція

Фінансування профтехосвіти у Франції здійснюється спільно компаніями, регіонами та державою. Зокрема, підприємства сплачують обов’язковий податок на учнівство у розмірі 0.5% від фонду оплати праці. Цей податок сплачують усі компанії у сферах промисловості, торгівлі, сільського та ремісничого господарства незалежно від кількості працівників та розміру товарообігу. Звільнення від сплати податку надається центральним органам державної влади, регіональним та місцевим органам влади і їхнім державним установам, професійним асоціаціям, закладам освіти і навчання.

Данія

У Данії професійне навчання проходить у школах, компаніях і на базі спеціалізованих приватних навчальних центрів. Їхнє фінансування ґрунтується на встановленій законодавством “тристоронній” процедурі: держава, організації роботодавців і профспілки погодилися фінансувати підготовку кадрів без відриву від виробництва – за рахунок розподілу витрат між усіма навчальними і виробничими підприємствами. Додаткові гранти на навчання держава виділяє з республіканського бюджету. Всі роботодавці (і державні, і приватні) здійснюють внески у фонд, який називається “схема компенсації витрат на навчання”. У 2012 році всі роботодавці були зобов’язані зробити річний внесок у розмірі 2 921 данська крона (393 євро) за кожного штатного працівника, що працює повний робочий день. Фонд спільно управляється роботодавцями та профспілками. Щороку він робить рекомендацію щодо рівня обов’язкового внеску, який повинен бути прийнятий парламентом Данії.

Уроки для України

Часи економії змушують роботодавців ретельно зважувати виробничі витрати та більш прискіпливо розглядати доцільність та рентабельність перепідготовки кадрів. Вони часто нарікають на неспроможність української системи професійної освіти надати випускникам необхідні для успішної трудової діяльності базові вміння та навички, невідповідність обсягів та напрямів професійного навчання потребам економіки та ринку праці, недостатній рівень якості професійної підготовки. В таких умовах діалог між промисловістю та закладами професійно-технічної освіти є вкрай важливим. Наступні кроки дадуть можливість нівелювати проблеми у ПТО та підвищити ефективність взаємодії профтехучилищ із бізнесом.

• Моніторинг потреб регіональних ринків праці.

В умовах децентралізації фінансування місцеві органи влади вже не можуть “розбазарювати” гроші на підготовку незатребуваних кадрів. Саме тому вони повинні ретельно проаналізувати стан та сучасні тенденції розвитку регіональної економіки. Це передбачає створення робочих груп, до складу яких увійдуть урядовці міських рад, представники професійно-технічної освіти та підприємці. Всі разом вони зможуть з’ясувати актуальні напрямки підготовки професіоналів. Адже не є доцільним фінансувати навчання перукарів у кожному профтехучилищі, якщо попит на них малий.

• Внесок підприємств.

Базуючись на вимогах промисловості, розробити програми навчання. Користуючись закордонним досвідом та враховуючи застарілу матеріальну базу більшості закладів профтехосвіти, учнівство може стати доцільним варіантом взаємодії студентів із потенціальними роботодавцями, особливо у професійних сферах, де орієнтація у сучасному обладнанні та інструментах є визначальною. Учнівство передбачає здобуття необхідної теоретичної бази за місцем навчання в поєднанні з практичними навичками на виробництві. Роботодавець платить учневі заробітну платню згідно з відповідним трудовим договором на період навчання на підприємстві.

Також альтернативним варіантом є контрактні умови, коли витрати на навчання бере на себе підприємство, зацікавлене в робітниках окремих спеціальностей. У цьому випадку роботодавець повинен бути впевнений, що заклад ПТО є надійним партнером у підготовці кадрів, тому його репутація за умови залучення коштів за такою схемою є визначальним критерієм. За даними Міносвіти, у 2013 р. та 2014 р. на договірній основі з юридичними та фізичними особами навчалося лише 3.1% і 2.9% учнів відповідно.

• Укрупнення мережі закладів ПТО.

Визначення пріоритетних професій для регіональної промисловості допоможе зменшити кількість незатребуваних напрямків підготовки та послабити фінансове навантаження на місцеві бюджети, зокрема за статтею утримання дрібних училищ, об’єднуючи їх у великі багатопрофільні заклади. Укрупнення також передбачає обмеження закладами профтехосвіти кількості своїх навчальних програм. Навчання повинно відбуватися лише за тими професіями, які можуть підтримувати одна одну в сенсі спільного використання майстерень, навчальних матеріалів, обладнання та особливо вчителів і майстрів.

• Впровадження прибуткової економічної діяльності (ПЕД).

Заклади ПТО певного профілю можуть використовувати результати своєї навчальної діяльності на місцевих ринках. По-перше, така практика – це додаткове джерело залучення коштів, по-друге, – ефективний механізм для пристосування до сучасних бізнес-коливань. Наприклад, профучилища, що готують робітників харчової галузі, мають змогу продавати свої послуги місцевій громаді, а саме: продавати їжу, надавати ресторанні послуги, обслуговувати заходи (весілля, дні народження) тощо. Якщо для контролю над повним циклом виробництва навчальному закладу не вистачає виробничих потужностей та матеріально-технічної бази, цілком можливо обмежитись виробництвом проміжної продукції або послуг. Наприклад, установа профтехосвіти може виробляти колеса для велосипедів, а не самі велосипеди. Така ситуація вимагатиме від керівництва навчальних закладів налагоджувати співпрацю з підприємствами, які купуватимуть їхню продукцію, або намагатися продавати продукцію на географічно більшому ринку.

Будь-який приріст ефективності ПТО в майбутньому буде пов’язаний із подальшим розвитком системи в напрямку децентралізації та орієнтації на попит. Тож, місцевим урядам треба не тільки скаржитися на недофінансування із центру, але й робити висновки та рішучі кроки в напрямку оптимізації мережі закладів професійної освіти і приводити їхні освітні програми у відповідність до потреб регіональної промисловості.

Примітки:

[1] – ReferNet – the European network of reference and expertise for vocational education and training. (2005). Focus on Vocational Education and Training in the Czech Republic.

[2] – CEDEFOP: European Centre for the Development of Vocational Training. (2011). Vocational education and training at higher qualification levels, Research paper, No. 15, Luxembourg.

Валерія Покідіна