Залучення біженців і мігрантів після закінчення військових конфліктів

30 квітня 2024 року Центр соціально-економічних досліджень CASE Україна провів дискусію на тему «Як країни залучали своїх біженців і мігрантів після закінчення військових конфліктів?»

У ній взяли участь Володимир Вахітов, директор Інституту поведінкових досліджень в American University Kyiv та Наталія Заїка, дослідниця Інституту поведінкових досліджень в American University Kyiv; модератор заходу – виконавчий директор CASE Україна Дмитро Боярчук.

Відео заходу за посиланням.

Публікуємо ключові тези доповідей спікерів.

Інститут поведінкових досліджень вивчає, як війна впливає на поведінку людей та їхні рішення.

• Дослідження показали істотну різницю в поведінкових патернах між україномовними та російськомовними респондентами, що пояснюється впливом різних джерел інформації, які формують світогляд та установки людей.
  Зокрема:
  – серед російськомовних респондентів була вдвічі більша частка “вакциноскептиків” порівняно з іншомовними;
  – російськомовні респонденти оцінювали рівень небезпеки у своїх населених пунктах як нижчий та вважали меншою ймовірність постраждати від обстрілів чи окупації;
  – серед російськомовних біженців в Польщі значно менше охочий повернутися в Україну, вони висловлювали більше острахів щодо можливих проблем вдома.
• На поведінку людей в умовах війни впливають нематеріальні фактори, пов’язані з психологією, когнітивними упередженнями, джерела інформації.
• Розуміння поведінкових чинників є важливим для формування ефективної державної політики та комунікацій під час війни.
• В результаті дослідження виділено три групи біженців за кордоном:
  1) мають намір повернутися – старша та найбідніша група, пенсіонери з невисокими доходами, мають найвищий рівень української ідентичності, основною мовою спілкування є українська;
  2) швидше за все, не захочуть повертатися – наймолодша і найзаможніша група, переважно без дітей, до 30-35 років, декларують наміри проживати за кордоном, показують найнижчий рівень національної ідентичності, основна мова спілкування – російська, переважно немає вираженої релігійності;
  3) не визначені – жінки 30-39 років, які мають дітей шкільного віку, невизначеність щодо закінчення війни не дає можливості прийняти рішення.
• Демографічна стратегія передбачає розробку політики заохочення повернення українців додому. Перший напрямок міграційної політики – це українці, які за кордоном, які виїхали під час війни та українська діаспора. Другий напрямок – залучення іноземців.
• Необхідне визначення загального суспільного консенсусу щодо міграційної політики.

Дмитро Боярчук

– Що саме досліджує Інститут поведінкових досліджень, чому це є важливим?

Володимир Вахітов

Інститут поведінкових досліджень заснований у 2022 році під час війни. Одразу виникло прагнення зрозуміти, як війна впливає на поведінку людей та їхні важливі рішення. Перше дослідження стосувалося евакуаційної поведінки – спільно з Gradus було опитано близько 2000 людей у східних, південних та північних областях України. Метою було з’ясувати, чи можна якимось чином впливати на ставлення людей до евакуації. Дослідження проводилося влітку 2022 року, до того часу вже досить багато людей повернулося. Тому увага переключилася на вивчення мотивів повернення людей до країни, навіть за умови небезпеки. Проведено додаткове дослідження спільно з Rating Online для порівняння тих, хто виїхав до початку війни, та тих, хто став біженцем.

Дослідження показали, що на поведінку людей впливає багато нематеріальних факторів. Інститут вивчає, як люди приймають рішення, що впливає на довіру та вибір джерел інформації, чи можна на це якимось чином впливати. Особливий інтерес викликає феномен “небажання” – чому люди не хочуть робити те, що об’єктивно було б для них краще, як-от евакуюватися, повертатися в Україну, вакцинуватися, відкладати на майбутнє.

Дослідження поведінкових факторів вкрай важливе, оскільки люди досить ригідні й схильні до змін. Тому завдання влади та еліти – формувати бачення майбутнього, аби люди могли більш свідомо приймати рішення.

Академічні дослідження поведінкових наук в Україні майже не представлені. Були лише поодинокі практичні застосування в політтехнологіях та маркетингу. Тому заснування Інституту поведінкових досліджень – це дійсно новаторська ініціатива.

Щодо виявленої різниці у поведінкових патернах залежно від мови спілкування респондентів, це справді цікавий результат. Інститут помітив таку закономірність ще у дослідженнях вакцинації на початку 2021 року – серед тих, хто ідентифікував себе як російськомовні, була вдвічі більша частка “вакциноскептиків” порівняно з іншими респондентами. Відмінності в шаблонах поведінки пов’язані з тим, якими джерелами інформації люди користуються. Російська мова часто стає “воротами” для проросійських наративів, які по-різному сприймаються людьми залежно від рівня освіти, оточення та інших факторів.

Схожі закономірності спостерігалися й при дослідженні евакуаційної поведінки. Люди, які спілкуються російською мовою, оцінювали рівень небезпеки у своїх населених пунктах як менший, вважали меншою ймовірність постраждати від обстрілів чи окупації. Аналіз українських біженців у Польщі також показав, що серед тих, хто ідентифікував себе як російськомовні, набагато менше охочих повертатися в Україну. Вони висловлювали більше острахів щодо можливих проблем вдома.

Таким чином, Інститут виявив стійку статистично значущу різницю у поведінкових патернах між україномовними та російськомовними респондентами. Найімовірніше, це пояснюється впливом різних джерел інформації, які формують світогляд та установки людей.

Важливо наголосити, що ці результати не можна екстраполювати на всіх українців чи росіян. Йдеться про виявлені статистичні закономірності, а не про абсолютні твердження щодо всіх представників тих чи інших мовних груп. Але різниця в наративах та патернах поведінки присутня, канали інформації є одними з ключових факторів, які визначають поведінкові моделі людей в умовах війни.

Наталія Заїка

В цьому дослідженні Інститут поведінкових досліджень окремо вимірював національну ідентичність респондентів. Результати показали, що у людей, для яких російська є основною мовою спілкування в побуті, рівень національної ідентичності суттєво нижчий, ніж у тих, хто спілкується українською мовою.

Ідентичність визначається багатьма факторами, і спілкування українською мовою є обов’язковою умовою для відчуття себе українцем. Втім, дані Інституту не дають підстав заперечувати наявність різниці у рівні національної ідентичності між цими мовними групами.

Крім того, Інститут вимірював рівень гордості за свою країну, який виявився значно вищим серед тих, хто спілкується українською, порівняно з російськомовними респондентами. Таким чином, мова спілкування є одним із важливих факторів, що формують почуття приналежності до країни.

– Нещодавно презентували дослідження «Шлях додому: хто з українських мігрантів та біженців планує повернутися», які основні результати?

Наталія Заїка

Нам вдалося опитати як людей, які виїхали після початку повномасштабного вторгнення (яких ми називаємо біженцями), так і людей, які виїхали в Польщу з різних причин ще до початку військової агресії (яких ми називаємо мігрантами). І серед біженців, і серед мігрантів є частина людей, які хочуть повернутись в Україну. Про це не потрібно забувати, бо дуже часто, коли ми говоримо про політику чи заохочення повернення, ми говоримо лише про біженців, забуваючи, що люди, які виїхали раніше з інших причин, теж хочуть повернутись. Ми проводили опитування саме в Польщі, тому в інших країнах цифри можуть бути інші. Близько половини біженців висловлюють наміри повернутися, приблизно третина довоєнних мігрантів теж хотіли б повернутись в Україну.

Серед довоєнних мігрантів є теж значна частина людей, які так чи інакше постраждали від війни, попри те, що на момент її початку вони перебували за кордоном. Вони так само втратили близьких (близько 20% респондентів), у багатьох хтось із рідних воює, частина втратили своє житло і майно. Тобто це теж люди, які постраждали від війни. Це наводить нас на думку, що у разі політики компенсації щодо майнових чи інших втрат, вона має поширюватися на всіх, хто буде повертатись, незалежно від того, коли вони виїхали за кордон.

Цікавим та цінним для формування міграційної політики є те, що нам вдалося чітко виокремити три групи серед біженців.
Перша – ті, хто чітко заявляють про намір повернутися, це старша і найбідніша група. Можливо, для країни це погані новини, але фактом залишається, що серед них багато пенсіонерів та людей 40+ з невисокими доходами, мають найвищий рівень української ідентичності та гордості за країну, основною мовою спілкування є українська, відносять себе до Православної церкви України.
Друга – швидше за все, не захочуть повертатися. Це наймолодша і найзаможніша група, переважно без дітей, до 30-35 років, які декларують наміри проживати за кордоном. Вони показують найнижчий рівень національної ідентичності, їхня основна мова спілкування – російська, переважно немає вираженої релігійності.
Третя – ті, хто не визначився. Ми їх називаємо “мами школярів” – це жінки 30-39 років, які мають дітей шкільного віку. Їм найважче прийняти рішення, оскільки основна емоція – невизначеність щодо того, коли і як закінчиться війна, які будуть нові кордони України. Ця невизначеність не дає їм можливості прийняти рішення.

За нашими даними, приблизно 50% біженців хочуть повернутися, 20-25% – не хочуть, 25-30% – не визначилися. Але ці цифри можуть змінюватися залежно від ходу війни, правил у країнах, змін у законодавстві тощо. Тому важливо постійно відстежувати ці тенденції.

На жаль, у нашому дослідженні ми не змогли відстежувати зміну думок одних і тих самих респондентів, що могло б дати цінні дані про те, що впливає на зміну намірів щодо повернення.

Володимир Вахітов

Люди, які перебувають у стані невизначеності щодо повернення в Україну, намагаються знайти певні натяки, які могли б допомогти їм краще зорієнтуватися в ситуації та прийняти рішення. В психології є цікаве поняття “cue” – це саме такі підказки, що допомагають отримати більше інформації про обставини та відповідно прийняти рішення.

«Невизначені» – це наш основний потенціальний масив людей, який може повернутися.  Для них невизначеність пов’язана не лише з війною, а й в цілому з перспективами майбутнього. Тому комунікаційна політика, спрямована на надання їм більшої визначеності щодо того, що їх може очікувати в Україні, може схилити їх до прийняття рішення про повернення. Це переважно матері-одиначки, яким складніше адаптуватися за кордоном і повертатися до України. Вони демонструють, що не знають, чи хочуть залишитися в Польщі, чи повернутися в Україну, чи що взагалі відбувається. Ця невизначеність ставить їх у підвішений стан, що є небезпечним з психологічного погляду, але це також дає певну надію, що з цією категорією можна працювати, схиляючи їх до більшого зв’язку з Україною.

Наприклад, дослідження показало, що ті, хто має сильніші зв’язки з Україною, діти яких навчаються онлайн, в середньому більше схильні до повернення, ніж ті, хто виїхав на початку війни. Тому залучення людей до України та українства може бути дуже важливою ідеєю з погляду політики залучення мігрантів та біженців. Це саме той потенціал, з яким треба працювати – як саме ми будемо взаємодіяти з мігрантами та біженцями за кордоном.

– На початку широкомасштабного вторгнення на побутовому рівні панувала невизначеність, особливо в містах, наближених до лінії фронту. Сьогодні українці поступово адаптувалися до нової реальності, багато людей можуть вільно переміщатися до інших країн, зібрати речі та переїхати вже не є проблемою. Складається враження, ніби між Україною та країнами Заходу вже немає чіткого бар’єра, як раніше, а переїзд стає більш звичною справою. Чи не є такі спостереження суб’єктивними, або, можливо, ваші дослідження підтверджують таку тенденцію?

Володимир Вахітов

Люди поступово звикають до небезпеки, переоцінюють особисті шанси постраждати. Спочатку була невизначеність щодо ракетних ударів, але тепер, коли українські військові утримують фронт, а ракети в основному влучають в енергооб’єкти, які, до того ж часто збиваються, люди дещо інакше оцінюють імовірність власного потрапляння під обстріли. Так само як ми звикаємо до ризику ДТП під час керування автомобілем.

Наприклад, жителька невеликого села на Чернігівщині поблизу кордону з Білоруссю, говорить, що по них стріляють, але жне щодня і господарство якось треба вести. Тобто люди справді адаптуються до цих умов.

При цьому картинка, яку створюють ЗМІ, як незалежні канали, так і телемарафоном, дещо відрізняється від реальності на місцях. Українці, які живуть за кордоном і споживають новини з Телеграм-каналів чи телебачення, мають більше побоювань щодо небезпеки в Україні, ніж ті, хто тут проживає. Новини сильно концентруються на негативі, який  займає досить високу вагу у судженнях щодо особистої безпеки чи небезпеки перебування в Україні. Проте сприйняття тих, хто за кордоном та тих, хто проживає в Україні відрізняється. Під час повітряних тривог у деяких містах спостерігається доволі безвідповідальна поведінка людей. Хоча є укриття у вигляді великих залізобетонних боксів, люди просто проходять повз, вдаючи, що не помічають сигналів тривоги. Це, на перший погляд, може здаватися безрозсудним. Проте це пов’язано з тим, що люди звикають до небезпеки.

Аналогічно, ситуація з бійцями на фронті. Вони кажуть, що сидять у бліндажах під обстрілами, але відчувають, що небезпека буде лише тоді, коли ворожі снаряди безпосередньо влучать у їхнє укриття. Тобто вони також по-іншому оцінюють імовірність особистого потрапляння під обстріл.

Саме “оцінка імовірностей” того, що особисто з тобою може статися, є дуже цікавою з погляду поведінкових наук, оскільки саме вона лежить в основі людської поведінки. Також, небажання служити в армії ґрунтується на неправильній оцінці особистих ризиків. Люди не мають достатньо інформації про те, що на них може чекати, тому ментально обирають найгірший сценарій. Саме тому дехто вирішує просто виїхати з України, не розуміючи реальної картини.

Наталія Заїка

Для людей, які виїхали за кордон на початку війни, найбільший сплеск міграції припав на перші тижні та місяць після початку широкомасштабного вторгнення. Це було рішення, прийняте під впливом сильних емоцій – страху та невизначеності. Зараз прийняти рішення повернутися уже більш раціональне, свідоме, обдумане. Його важко зробити, адже це вимагає від них знову великих змін. Тому для багатьох з тих, хто виїхав на початку війни, прийняти рішення про повернення назад в Україну буде надзвичайно складним кроком, їм доведеться здолати інерцію та “упередження статус-кво” – схильність залишатися у звичному для себе стані.

– Очікую, коли страхові компанії оцінять імовірність того, що ракета або снаряд можуть влучити в будинок чи майно. Це питання статистичної вірогідності настання події, аналогічно до ймовірності потрапляння в автомобільну аварію. Кінцевий результат – загибель людини – може бути однаковим, чи то від удару ракети, чи то від ДТП.  Можливо, такі розрахунки вже проводилися?

Володимир Вахітов

Послуга страхування і відшкодування збитків внаслідок обстрілів вже є на страховому ринку. Єдине, що війна – це завжди форс-мажор і тому тут дуже важко зрозуміти, як юридично обходити ідею форс-мажору. Оскільки ми вже третій рік живемо в стані війни, врешті-решт така оцінка буде. Ізраїль, наприклад, живе в стані форс-мажору вже понад 50 років.

Річ у тому, що такі речі дуже важко розрахувати, бо поки очевидно, що російські ракети націлені на енергетичні або військові об’єкти. Не впевнений, що можемо точно сказати, що вони цілять прямо по житлових будинках. Можливо, таке є у прикордонних областях, але відправляти ракету вартістю в кілька десятків мільйонів, щоб вона влетіла в житловий будинок посеред Івано-Франківська, тут важко зрозуміти раціональність. Наприклад, зруйнувати Бурштинську ТЕС – це зрозуміло, але знищити один будинок…, навіть якщо 100 000 жертв, але які тут воєнні цілі? На початку війни росіяни розраховували, що це викликає страх. Схоже, що такий страх, на який вони розраховували, у нас не викликає, а лише злість і роздратування.

Порахувати ймовірність того, що ракета влучить свідомо, досить важко. Ймовірність того, що ракету зіб’ють прямо над твоїм будинком і вона впаде та влучить у конкретну квартиру, поки що взагалі нереальною. На щастя, у нас недостатньо спостережень, тобто якби ракет було в 1000 раз більше, тоді можна було б математично це розрахувати. Цинічні речі, але в цілому у нас немає достатньої бази, щоб сказати, скільки це буде для кожного населеного пункту чи окремого району.

– Як щодо пропозицій Уряду з питань демографічної політики, наскільки вони цінні та перспективні?

Наталія Заїка

Демографічна стратегія, запропонована Урядом, має окрему стратегічну ціль – міграційний приріст населення. Ми розуміємо, що ми не зможемо різко народити дуже багато людей, ми не зможемо різко збільшити тривалість життя людей. Навіть якщо підвищити рівень народжуваності, пройде покоління перш ніж вони вийдуть на ринок і почнуть платити податки. Тому без міграційного приросту Україні не обійтися.

Міграційний приріст має два напрямки. Перший – це українці, які зараз за кордоном, які виїхали під час війни та українці за етнічним походженням, тобто діаспора. Вони мають паспорти інших країн, вони громадяни інших країн, але саме ці українські корені можуть схилити когось із них приїхати на історичну батьківщину після закінчення війни.

Другий напрямок міграційної політики – це залучення іноземців. Про це говорять і це записано в проект демографічної стратегії, який зараз на публічному обговоренні. Зазначено, що у разі, якщо повернення українців буде недостатнім, ми будемо працювати над залученням іноземців. В експертному середовищі практично немає сумнівів, що повернення українців точно буде недостатнім. Тому нам потрібно думати про те, щоб залучати іноземців, запрошувати їх сюди й асимілювати в Україні.

Це необхідно, оскільки в нас спостерігається старіння населення, а коли виїхало більше працездатного і молодого населення, дисбаланс стає ще більшим. Країна просто не може існувати з такою малою кількістю трудової робочої сили. Тому нам потрібні мігранти як трудовий ресурс, який буде на ринку праці.

Володимир Вахітов

Як вчені, ми бачимо, що з одного боку є антиміграційний сентимент, адже до початку вторгнення 2022 року в Україні проживало менше мільйона мігрантів – в основному іноземні студенти або подружжя українців. Україна як нація ще не бачила масового міграційного припливу, як це спостерігається в США, Німеччині чи росії. Постає питання, навіщо нам привозити інших людей, коли можна спробувати залучити українців, адже ми всі хочемо бачити когось схожого на нас.

Проте питання про залучення мігрантів натикається на те, що в Україні немає досвіду асиміляції іммігрантів – немає розуміння, з яких країн залучати, яким чином зробити так, щоб вони достатньо швидко вивчили українську мову та культурно асимілювалися. Легше було б залучати людей із міських регіонів, оскільки Україна сама є переважно урбанізованою країною.

При цьому в стратегії, яка розробляється, немає конкретних заходів щодо змін у міграційному законодавстві, оподаткуванні, роботі митної та прикордонної служби. Зараз дуже складно привезти іноземця, щоб він легально працював чи навчався в Україні. Спочатку потрібно визначити суспільний консенсус щодо того, скільки, кого і звідки ми хочемо залучити, а вже потім приводити законодавство у відповідність.

Також слід враховувати, що частина українців, які виїхали, не хочуть повертатися, оскільки вони побачили інші практики й хочуть, щоб такі практики були імплементовані в Україні. З ними потрібно працювати не лише щодо повернення, але й перетворення їх на амбасадорів України, діаспору, яка допомагає.

Отже, питання демографії в Україні потребує ширшого підходу – не просто залучення конкретних людей під конкретні завдання, а вироблення суспільного консенсусу щодо міграційної політики.

Ця дискусія створена CASE Україна за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства України», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст дискусії не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.