Мінімалка по-українськи: більше податків, а не більше грошей
Популісти в Україні часто апелюють до необхідності підвищувати мінімальну зарплату для дотримання соціальних стандартів. Утім, уявлення про високу “мінімалку”, встановлену державою, як про гарантію захищеності походять з ХІХ ст. і мають мало спільного з сучасною ринковою економікою.
Швеція, Данія, Норвегія, що входять до першої пʼятірки найбільш розвинених країн, не мають законів, які б встановлювали загальнонаціональний мінімум. Там існує практика домовленостей між профспілками та роботодавцями щодо мінімальних ставок зарплати. Угоди захищені законодавством сектору та розповсюджуються навіть на не-членів профспілок.
У Данії середня мінімальна ставка за колективними угодами – €15 за годину, що приблизно €3200 на місяць. Ця система охоплює приблизно 70% працівників Данії і діє понад сто років. Данія також має одну з найвищих у ЄС середніх зарплат (понад €4000) і один з найнижчих рівнів безробіття – 4,8%.
Можна було б навести контрприклад Німеччини, де співіснують високі стандарти життя та висока “мінімалка” (€2000). Однак там довго існувала система, подібна до скандинавської – зарплати регулювались колективними договорами. Після того, як охоплення колективними угодами впало приблизно з 68 % до 51 % працівників у Західній Німеччині між 1998 та 2017 рр., а в Східній – з 52 % до 36 % і зʼявились нові сектори, де немає профспілок, низькооплачувані працівники почали звертатись до соціальної допомоги, навіть якщо працювали повний день.
Запровадження мінімальної зарплати дозволило перекласти частину тягаря з бюджету на роботодавців. Після цього, Німеччина одразу створила постійну комісію для її перегляду раз на два роки. Вона складається з представників профспілок, роботодавців, та незалежного голови та її рішення ухвалюється з урахуванням інфляції, темпів росту продуктивності, середніх колективно погоджених зарплат і зайнятості та впливу на малий та середній бізнес
Сліпе встановлення високої мінімалки згори може нанести удар по новачках на ринку праці. Наприклад, у Франції “мінімалка” розміром в €1400 (станом на час дослідження, наразі становить €1766) стала «бар’єром» для найму молоді без досвіду. Дослідження показують: якщо підняти мінімальну зарплату на 10%, зайнятість молодих людей може зменшитися на 7%. Недарма в Іспанії та Греції, де мінімальна оплата і трудові гарантії дуже жорсткі, рівень безробіття серед молоді сягає 27% і 28%. Для порівняння, у Данії безробіття серед молоді 9%, що нижче за середній показник по ЄС.
У країнах з великим тіньовим сектором різке підвищення мінімалки призводить до того, що частина працівників переходить “в тінь” – офіційно їх звільняють, а наймають неформально за домовленістю. Так у Румунії незважене підвищення мінімальної зарплати стало довгостроковим фактором розширення тіньової економіки.
Порівняння моделей регулювання “мінімалки”, її розміру та рівня безробіття у таблиці доводить, що сама по собі мінімальна зарплата не створює добробуту. Її ефективність залежить від того, чи враховує вона реальну продуктивність праці та економічну ситуацію. Саме тому країни з розвиненим діалогом між профспілками та бізнесом або регіональним регулюванням часто показують кращі результати навіть без втручання держави.
В Україні через радянський спадок членство у профспілках формальне, вони не мають жодного впливу і тому неспроможні ініціювати такі переговори з роботодавцем. Модель колективних договорів лишається візією на майбутнє, але усвідомлення важливості громадянського суспільства в цьому процесі – щеплення від популізму вже зараз.
В Україні через значний рівень тіньової зайнятості мінімальна зарплата фактично не виконує роль справжнього регулятора ринку праці – натомість перетворюється на інструмент додаткового стягнення податків. Втрати бюджету через зарплати “у конвертах” становлять 115-230 млрд грн на рік, що робить цю схему однією з ключових у системі ухилення від податків. Тож, офіційна “мінімалка” в українських реаліях слугує не засобом захисту працівників, а джерелом додаткових фіскальних надходжень.